Захисник із Гніванської громади, ветеран Збройних сил України Петро Кривенький, який провів у російському полоні майже три роки, повернувся в Україну 5 червня 2026 року. У неволі військовий перебував із липня 2023 року.
В ексклюзивному інтерв’ю для видання «Вінницький район онлайн» Петро Кривенький розповів про місця утримання, побиття, електрошокери, медичну допомогу, умови перебування, ставлення до українських військовополонених, листування з рідними та момент повернення додому.
Від Луганського СІЗО — до Удмуртії
Перші два роки полону Петро Кривенький провів у Луганському СІЗО. Згодом його та інших українських військовополонених почали розподіляти й вивозити до різних регіонів Росії. За словами захисника, з Луганського СІЗО вивезли всіх полонених. Частину відправили ближче до Уралу, інших — на північ.
«Два роки я знаходився в Луганському СІЗО, а на останню локацію мене перемістили в Удмуртію. Звідти нас із Луганського СІЗО всіх повивозили. Всіх до одного розформували: хто поїхав ближче до Уралу, всіх на північ», — розповів Петро Кривенький.
Він згадує, що в Луганському СІЗО одночасно утримували близько 640 людей.
«Якщо в Луганському СІЗО нас було 640 чоловік, можна було ще, будемо говорити так, перебувати гуртом», — зазначив ветеран.
Водночас Кривенький зауважив, що серед тих, хто працював у Луганському СІЗО, були й українці, адже ця територія перебувала під контролем так званої «ЛНР». За його словами, ситуація змінилася після переміщення до Удмуртії, де українських військовополонених зустріли люди з зовсім іншим ставленням до України.
«Вони про нас нічого не знають»
Петро Кривенький розповідає, що в Удмуртії він зіткнувся з людьми, які, за його словами, практично нічого не знали про Україну. Він зазначає, що значна частина місцевих жителів живе під впливом російської пропаганди, яка формує уявлення про українців як про людей, над якими нібито знущається власна влада.
За словами ветерана, російська пропаганда сформувала у місцевих мешканців уявлення про українських військових як про ворогів, які нібито прийшли на територію Росії, щоб убивати їхніх рідних.
«Вони хочуть нам допомогти, а ми проти них воюємо, вбиваємо. Вони настільки озлоблені до нас, що вони навіть не розуміють», — говорить Захисник.
«Вони думали, що в Україні немає нормальних умов»
Ще одним проявом інформаційної ізоляції захисник називає уявлення росіян про життя українців. За словами Кривенького, полонені часто чули запитання про те, де вони живуть, які мають умови побуту та як виглядає їхнє повсякденне життя.
«Ми теж живемо в будинках під критими дахами і так далі. І запитують: “А у вас туалет де?” Я кажу: “У будинку”. А у вас, кажуть, центральне опалення. Я кажу: “Чому центральне опалення? У нас газ є з 1982 року”», — пригадує ветеран.
У деяких російських селах газопостачання, на відміну від України, досі відсутнє, каже ветеран.
«Тож вони про нас нічого не знають. Те, що їм показує телевізор, оця пропаганда, яку їм нав’язують, будемо навіть говорити, з 2014 року, — оце вони й знають. Вони про нас узагалі нічого не знають», — зазначив він.
Кривенький наголошує: українські військові для росіян стали головним ворогом, адже саме вони чинять опір російській агресії.
«Європа з ними не воює. Гримить зброя — їхня зброя. А воюємо ми, наші хлопці, ваші сини, онуки, чоловіки, які стримують усю цю їхню навалу», — сказав захисник.
Він також переконаний, що частина російських військових вирушає на війну за гроші та нагороди.
«22 дні на місяць били»
Однією з найважчих частин розповіді ветерана стали спогади про фізичне насильство. Українських полонених били практично щодня.
«22 дні на місяць били, крім вихідних. Щоранку тебе виводять на перевірку. Що б ти там не робив, що б не сказав — усе одно свої 5–6 ударів отримаєш», — розповів захисник.
Пізніше до місця утримання почав приїжджати прокурор. Повноцінної перевірки умов утримання при цьому не проводили.
«Щосереди приїжджає прокурор. Повного огляду немає. Він просто так, зовні, подивився. У тебе очі закриті, ти його не бачиш. Він може спитати прізвище, ім’я, по батькові, де служив і як потрапив. Усе», — згадує Кривенький.
Під час побиттів застосовували й електрошокери, пригадує Герой.
«Тоді використовували електрошокери — 600 вольт. Слів немає, дуже “приємно”», — сказав ветеран.
Медична допомога — фактично відсутня
Окремо Петро Кривенький розповів про медичне забезпечення полонених. За його словами, повноцінної медичної допомоги вони не отримували, а необхідні препарати їм практично не надавали — навіть звичайні вітаміни. Знеболювальним був переважно диклофенак. Інші таблетки, які видавали, викликали сумніви щодо їхнього походження та придатності.
«Ніяких ні вітамінів, нічого взагалі. Нічого, нічого взагалі», — наголосив він.
Він також зазначив, що полонені страждали від проблем із тиском, головного болю та інших фізичних недуг, однак належної допомоги не отримували.
Самогубства та спроби накласти на себе руки
Психологічний і фізичний тиск призводив до випадків самогубств та спроб самогубства серед полонених, каже ветеран. Пригадує випадок в Луганську, коли люди вистрибували з вікон або намагалися перерізати вени.
«Випадки самогубства: викидалися з вікна, різали вени. Тих, хто різав вени, то спасали, бо територія мала, людей багато, нікуди не ділиться — все одно десь хтось наскочить», — розповів ветеран.
Постійні побудови, пожежі та приниження
Петро Кривенький згадує, що навіть звичайний вихід до їдальні супроводжувався страхом. Полонених регулярно виводили на побудови, а під час руху територією могли бити.
«Вічно в цьому барачному типі: то построєння, то пожари, то ще щось. В столову йдеш, звідти повзеш. І ще тебе дубинкою можуть потягнути. Охоронці кричали на українців і всіляко принижували», — розповів він.
Він також розповів, що українським військовополоненим нав’язували думку, нібито вони прийшли на територію росії, щоб убивати місцевих жителів та їхніх рідних.
«Вони кажуть: “Ви прийшли вбивати мою маму і сім’ю мою прийшли вбивати”. Ви ж на своїй землі, виходить. Ну, така от ситуація», — говорить ветеран.
Прогулянка — кілька хвилин на тиждень
Окремо Захисник описав побутові умови утримання. Прогулянка для полонених відбувалася лише раз на тиждень і тривала від п’яти до десяти хвилин.
«Прогулянка — раз на тиждень, від 5 до 10 хвилин. Шість кіл по камері, на четвертому поверсі, вони під відкритим небом. А потім назад забирають у свою камеру», — розповів він.
Так само раз на тиждень полонених водили до лазні.
Листи додому: три написав — один дійшов
Зв’язок із рідними був практично відсутнім. За весь час перебування в полоні Петро Кривенький написав три листи. Він пояснив, як відбувалося листування. Чергові приносили білий конверт, на якому були відповідні написи. Полонений мав зазначити ім’я людини, якій адресував лист, — дружини, матері, брата чи іншого родича. Для листа видавали лише чверть аркуша формату А4.
«Ну і самі розумієте, що ви можете написати: “Живий, здоровий, годують добре, одягають тепло”. Це й увесь напис», — розповів захисник.
Із трьох його листів до дружини дійшов лише один.
«Три листи я написав, отримав один. А є люди, які взагалі не отримували, хоча писали», — зазначив він.
Він також навів приклад свого земляка із Вінниці — Сергія Олександровича Переломова, який за два роки отримав сім листів. Система передачі кореспонденції, за словами Кривенького, була максимально обмеженою.
«Просто відкривається “годівничка”, ти підходиш, тобі дають три конверти. Якщо в камері три людини — дають три конверти, три папірці. Одну ручку по черзі — написали, усі віддали», — пояснив він.
Як дізнаються про можливий обмін
Інформації про майбутній обмін полоненим фактично не надавали. Петро Кривенький каже, що безпосередньо перед звільненням люди могли лише здогадуватися про те, що відбувається, аналізуючи певні зміни.
«Ніякої інформації, інформації — нуль. Просто вже, коли ти сидиш трошки, логіку включаєш. Не просто так, певні речі…», — розповів він.
Саме 5 червня 2026 року Петро Кривенький повернувся в Україну після майже трьох років неволі.
Повернення додому: «Переповнення, гордість за наш народ»
Перші хвилини на рідній землі після звільнення ветеран називає надзвичайно емоційними.
«Переповнення, гордість за наш народ. Так як зустріли всі — друзі, міська адміністрація, молодь. Це все дуже приємно, це дуже гарно», — поділився Кривенький.
За його словами, підтримка громади після повернення стала для нього дуже важливою.
Найважливіша зустріч — із родиною
Однак найціннішим моментом після повернення стала зустріч із рідними.
«Я дуже дякую їм, що вони вірили, що я повернусь, і вони дочекалися мого повернення. Радий бачити внучку, внука, сина, невістку – всю родину», — сказав ветеран.
Саме цю зустріч він називає найважливішою після звільнення.
Чим сьогодні допомагає Рада ветеранів
Після повернення додому військові стикаються вже з іншими викликами — оформленням документів, юридичними та соціальними питаннями. Петро Кривенький зазначив, що ветерани Гніванської громади нині найчастіше звертаються саме з такими питаннями.
За його словами, ветеранам допомагають спеціальні служби, які супроводжують їх після повернення з фронту.
«На фронті люди не займаються цими справами. А вже коли повертаєшся додому, тут певних якихось речей не розумієш. Тут зараз є багато цих служб, які допомагають розібратися, юридичні питання вирішують всі», — розповів ветеран.
«Громада стала більш патріотичною»
На думку Петра Кривенького, повномасштабна війна змінила й саму Гніванську громаду. Він вважає, що люди стали більш патріотичними, а громада активніше підтримує військових.
«Мені здається, що патріотичність зросла. Ми всі зрозуміли, що цю напасть треба придушити», — зазначив він.
«Ми чекаємо всіх на їхнє повернення»
Окремо Петро Кривенький звернувся до українських захисників, які досі перебувають у російському полоні, та до їхніх родин. Він наголосив, що вірить у повернення українських військовополонених додому:
«Вірю в те, що держава наша підтримує їх. І всім дай Бог їм здоров’я. І ми чекаємо всіх на їхнє повернення. Це дуже важливий такий момент — самого повернення».
«Перебувати там дуже важко. Я впевнений, що держава допоможе їм, всім нашим хлопцям-військовополоненим, повернутися живими і здоровими. Можливо, певний період часу пройде, тому що не все так просто», — зазначив Кривенький.
За його словами, росія використовує військовополонених як інструмент тиску та обміну.
«Вони держать нас там як валюту. Живі – то ще держать. Це для них такий пріоритет — військовополонені», — підсумував Захисник.
Історія Петра Кривенького — це свідчення не лише про особисту боротьбу в неволі, а й про випробування, через які проходять сотні українських захисників та їхні родини. Після повернення додому ветеран продовжує жити у своїй громаді, підтримувати побратимів та нагадувати про тих, хто досі чекає на свободу.
