Вороновицю можна побачити по-різному — через її історію, архітектуру, нові проєкти чи зміни в інфраструктурі. Але, мабуть, найточніше сучасну громаду описують люди, які щодня тут живуть. Їхні звички, потреби, маленькі радощі та виклики показують Вороновицю не на карті, а в повсякденному житті.
Ольга Шкуріна переїхала до Вороновиці разом із чоловіком після кількох років життя у Вінниці. До цього вона мешкала у Львові з батьками. У Вінниці опинилася через роботу — спочатку планувала залишитися лише на кілька місяців, однак згодом місто стало її спільним домом із майбутнім чоловіком. Він родом із Вороновиці та жив там ще зі шкільних років.
«Коли я переїхала, тут була центральна вулиця і дуже багато закинутих магазинів. Було видно, що вони колись давно, можливо, ще в 90-х, працювали, але зараз уже ні. Були й закинуті будівлі. Пам’ятаю один будинок із уже похиленим дахом, а на зовнішній стіні — потьоки від дощів. І все це трохи справляло депресивне враження», — згадує Ольга.
Втім, за роки життя у Вороновиці вона побачила, як селище поступово змінюється. І для неї ці зміни — не абстрактні показники чи статистика, а цілком конкретні речі, які впливають на щоденний побут.
«Оскільки я тут живу, і з кожним роком все одно змінюється на краще. Відкриваються нові магазини, якісь бізнеси. У нас заїхали популярні мережеві магазини, які не в кожному селі є. Відкрився супермаркет», — розповідає жінка.
Особливо відчутною для неї стала зміна графіка роботи місцевих закладів. Раніше після роботи у Вінниці доводилося поспішати, щоб встигнути щось купити до від’їзду автобуса. Тепер потреби значно простіше все придбати у Вороновиці.
«Якщо я раніше їхала з роботи з Вінниці і мала думати, що нам поїсти, то треба було бігом щось купити перед автобусом. А тепер я спокійно можу приїхати сюди. Знаю, що тут і піцу, і пельмені куплю, і якісь просто продукти, щоб готувати. Раніше тут шоста година — максимум, і все зачинялося».
Зміни Ольга помічає не тільки у торгівлі. Говорить і про можливості для дітей. Зокрема, знає про спортивну секцію при школі, де діти займаються футболом і їздять на місцеві змагання. Є, за її словами, і секція боротьби.
Окремо жінка відзначає роботу місцевої бібліотеки. Каже, стежить за її сторінкою та бачить, як працівники намагаються зацікавити дітей читанням.
«Я знаю про події в бібліотеці, які відбуваються для дітей. І бачу, з якою любов’ю вони створюють усі дописи на своїй сторінці, як готуються до тематичних днів. Наприклад, був День шоколаду — вони підбирали до нього книжки та матеріали. І так само до інших тематичних днів вони проводять для дітей багато різних заходів».
Для самої Ольги книжки — значно більше, ніж просто частина дозвілля. Вона пише сама. Називає себе письменницею жартома — «по ночах», адже основний її час сьогодні займає догляд за дитиною.
Та літературою вона займається не лише як авторка. Прочитані книги, до яких не планує повертатися жінка приносить до місцевої бібліотеки.
«Я відношу ще й книжки, які просто купляю для себе і читаю. Наприклад, я розумію, що цю книжку я вже вдруге читати не буду або з неї я нічого для себе вже більше не візьму. І я вважаю, що книги мають жити. А книги живуть, поки їх читають. І тому я відношу їх до бібліотеки».
На полицях Вороновицької бібліотеки є і дві власні книги Ольги — збірки оповідань.
«Це збірки оповідань. Одна — з реалістичними оповіданнями. Друга — має магічний світ та казкові елементи», — розповідає вона.
Подій саме у Вороновиці в цих книгах немає. Але безліч дрібних атмосферних деталей взято з прогулянок вуличками селища.
Для Ольги питання комфорту в громаді має ще один важливий вимір. Вона виховує дитину з інвалідністю. Хлопчик не ходить і під час прогулянок родина користується кріслом колісним. Саме тому приватний будинок став для сім’ї важливою перевагою.
«Ми собі зробили пандус, і я спокійно виїхала. Не залежу ні від ліфтів, ні від сходів. І приємно бачити, що довкола робиться потихеньку дорога зі зручностями для людей з інвалідністю. Адже, на жаль, їх кількість в наш час лише зростає».
Вона визнає: до повністю доступного середовища Вороновиці ще далеко. Але водночас бачить поступові зміни.
«Я бачу, що, звісно, є робота стосовно доступності, і хочеться вірити, що вона робитиметься і далі.»
Та, говорячи про доступність, Ольга звертає увагу не лише на фізичний простір. Для неї важливо й те, як реагують люди.
«І от немає безбар’єрності, але це дуже показує людей. Багато хто нам і притримає двері, і десь поможе. Якщо у магазин не можу заїхати, то продавчиня до нас вийде, продасть, що мені треба. Я їй гроші, вона мені винесе решту».
Так само, каже жінка, буває з кавою: якщо самостійно потрапити всередину закладу неможливо, працівники можуть винести замовлення надвір, винести термінал і допомогти розрахуватися.
«Ніхто ніколи не нарікає, що я там десь прохід перегородила. Я постукала — мені ту каву зробили, винесли, термінал винесли, розрахувалися. Я не відчуваю якогось дискомфорту, що я не можу щось придбати через те, що я не можу туди доїхати з коляскою».
Для Ольги це не означає, що питання безбар’єрності можна відкласти. Радше навпаки — її досвід показує, наскільки важливими залишаються і облаштований простір, і готовність людей допомогти там, де інфраструктура поки не встигає за потребами мешканців.
Попри всі побутові питання, Ольга говорить про Вороновицю не лише мовою проблем чи зручностей. Її особливо тішать звичайні речі, які легко не помітити. Серед них — алея, дерева, які влітку утворюють над доріжкою зелений купол, а восени змінюють колір. Заходи сонця біля ставку, гарні світанки, тишу листопадового туману, розлогий кущ шипшини, що росте на перехресті, перше осіннє листя на бруківці.
«От я там іду алейкою, а ті дерева куполом над доріжкою. Дивишся, як ті листочки жовтіють…»
Одним із відкриттів після переїзду з міста для Ольги стало зоряне небо, каже жінка.
«Оце я коли переїхала з міста — тут стільки зірок. Просто голову піднімаєш і можна дивитися без кінця, і воно таке все красиве».
Питання про переїзд у більше місто для Ольги не є абстрактним. Вона жила і у Львові, і у Вінниці, але сьогодні не планує змінювати Вороновицю на велике місто.
«Ми взагалі переїхали спочатку сюди на деякий час, потім склалися так обставини, що ми тут і залишилися. І до міста тут недалеко. Тобто якась інфраструктура, якщо мені треба. Якщо немає, то 20 хвилин до Вінниці — воно недалеко».
Для Ольги Вороновиця не стала місцем, яке просто замінило велике місто. Поступово вона перетворилася на простір, у якому родина вибудувала власний ритм життя. Мабуть, саме з таких деталей і складається відчуття громади. Не лише з великих проєктів чи офіційних звітів, а з того, чи можеш ти ввечері спокійно купити необхідне, чи можеш виїхати з власного будинку з дитиною, чи є куди віднести прочитану книгу і чи знаходиться хтось, хто допоможе відкрити двері.
А ще — чи піднімаєш ти час від часу голову вгору і помічаєш, скільки зірок видно над місцем, яке з роками стало твоїм домом.