Невелика кав’ярня у Вороновиці стала початком великої справи, яку Юлія Гаврилюк колись задумала разом із чоловіком Володимиром. Після загибелі коханого на війні жінка знайшла сили продовжити їхню спільну мрію. Сьогодні вона розвиває мережу кав’ярень, забезпечує роботою місцевих жінок і готує для українських захисників їжу в реторт-пакетах.
Про неймовірну історію розповідає Книга Героїв.
У маленькій кав’ярні у Вороновиці завжди людно. Особливо під час шкільних перерв, коли діти забігають сюди за свіжими булочками, хот-догами та солодощами. Лунають розмови, чути сміх, а продавчиня встигає обслужити кожного, порадити щось смачне й подарувати відвідувачам усмішку.
Проте за цією затишною атмосферою стоїть історія значно більша, ніж просто розвиток кавового бізнесу. Це історія кохання, втрати, волонтерства та рішучості продовжувати справу, яка народилася з мрії двох людей.
Власниця мережі кав’ярень Юлія Гаврилюк втратила чоловіка під час повномасштабної війни. Володимир, військовослужбовець із позивним «Джміль», загинув, прикриваючи побратимів. Після його смерті жінка дозволила собі рік на горювання, але розуміла: потрібно жити далі, виховувати двох дітей і поступово повертатися до роботи.
«Я обмежила собі час на горювання. А потім мені потрібно було повертатися до бізнесу, адже закінчувалася відпустка для догляду за дитиною. Я поставила собі мету й відкрила першу кав’ярню у Вінниці в особливий для нашої родини день — на день народження донечки, коли я виходила з декрету», — розповідає Юлія.
Від Криму до Вінниччини: початок нового життя
Юлія родом із Криму. У 2014 році через російську окупацію вона разом із чоловіком Володимиром і сином була змушена залишити рідний півострів та переїхати на Вінниччину.
Першим Крим покинув Володимир. Він приєднався до війська, тоді як Юлія із сином ще близько місяця залишалися вдома, сподіваючись на звільнення півострова. Однак зрештою родина теж вирушила на материкову Україну, де довелося починати все спочатку.
Замість життя біля моря Юлія опинилася в селі Степанівка. Саме тут вона побачила можливість не лише облаштувати власне життя, а й реалізувати давню мрію — створити виробництво та забезпечити роботою місцевих жителів.
Жінка почала розвивати крафтовий бізнес. Уночі, в орендованій квартирі, вона виготовляла козинаки, цукати, мармелад, шоколад і напівфабрикати. Поступово домашня справа мала перерости у повноцінний виробничий цех.
«Коли ми приїхали до Степанівки, я насамперед зрозуміла, що тут мало робочих місць і люди змушені їздити працювати до Вінниці. Ми з чоловіком говорили про те, що мій крафтовий бізнес, який я розвивала ночами в орендованій квартирі, має вирости у велике виробництво. Я мріяла побудувати цех, наймати працівників, забезпечувати їх зарплатою, щоб жителям Степанівки не доводилося їздити на роботу до міста», — згадує Юлія.
Володимир свого часу рік воював в АТО, а після цього повернувся до цивільного життя. У подружжя народилася донечка, а Юлія відкрила власну торгову точку на ринку.
Однак із початком повномасштабного вторгнення життя родини знову змінилося. Володимир працював далекобійником, але, дізнавшись про напад Росії, розвернув вантажівку та повернувся, щоб іти до військкомату.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, він знову пішов на фронт. На кілочку в нього висіла броня, і Володимир казав, що його час знову настав», — розповідає жінка.
Волонтерство, яке переросло у виробництво
Поки Володимир захищав Україну, Юлія разом з іншими жінками облаштувала у Степанівці волонтерський осередок. Там готували обіди для військових, намагаючись підтримати тих, хто перебував на передовій.
13 грудня 2022 року Володимир Гаврилюк загинув у боях із російськими окупантами поблизу села Терни на Донеччині.
Після втрати чоловіка Юлія не відмовилася від задумів, які вони плекали разом. Через рік вона почала втілювати їх самостійно. Завдяки грантовій підтримці волонтерський осередок вдалося перетворити на повноцінний виробничий цех.
Паралельно розвивалася й кав’ярня у Вороновиці. Спочатку вона виконувала не лише комерційну, а й благодійну функцію: тут випікали булочки, продавали їх, а отримані кошти спрямовували на придбання продуктів для приготування їжі військовим.
«Ми пекли булочки, продавали їх, а за виручені кошти купували реторт-пакети для їжі. Згодом потрібно було платити зарплату дівчатам, які працювали з нами, тож довелося трохи змінити формат роботи», — пояснює Юлія.
Так поступово волонтерська ініціатива перетворилася на справу, яка поєднує підприємництво, допомогу армії та створення робочих місць.
«Бджілки» готують їжу для захисників
Нині у Степанівці працює виробничий цех, де місцеві жінки випікають булочки, готують тушковане м’ясо та обіди для українських військових. Своїх працівниць Юлія тепло називає «бджілками».
Вартість приготування одного обіду починається від 40 гривень. Для страв використовують м’ясо, крупи, овочі, спеції та олію. Частину продуктів передають небайдужі люди, решту Юлія закуповує власним коштом.
«Для приготування обідів потрібні м’ясо — стегно або окорок, крупи, овочі, спеції та олія. Частину овочів нам передають небайдужі люди: моркву, цибулю та інші продукти. Решту закуповую самостійно. Ми намагаємося використовувати те, що необхідне для швидкого приготування повноцінної їжі для наших захисників», — розповідає підприємниця.
Готові страви фасують у спеціальні реторт-пакети. На відміну від скляної тари, така упаковка легка, не б’ється та зручна для транспортування безпосередньо на позиції. За потреби її можна передавати навіть за допомогою дронів.
Важлива й практичність: після використання пакети простіше забрати із собою та утилізувати, що особливо актуально для військових, які перебувають на бойових позиціях.
Для Юлії ця робота давно стала чимось більшим, ніж просто приготування їжі. Одного разу вона отримала від військових повідомлення, яке запам’ятала на все життя.
Бійці розповіли, що під час небезпечної операції на Херсонщині їм довелося переправлятися вплав. Після виходу з води в одного з них у кишені залишився пакет із їжею, а в іншого такий самий був у рюкзаку. П’ятеро військових кілька днів чекали на евакуацію та, за їхніми словами, змогли вижити завдяки цим запасам.
«Якось військові написали мені, що наші реторти врятували їм життя. Під час операції на Херсонщині їм довелося переправлятися вплав. Хлопці розповіли, що вибралися з води, а в одного в кишені залишився мій пакет, в іншого — реторт у рюкзаку. П’ятеро бійців кілька днів чекали на евакуацію й вижили завдяки цим двом пакетам їжі. Тоді я зрозуміла, що не маю права зупинятися», — ділиться Юлія.
Допомогти військовим можна просто в кав’ярні
Підтримати захисників можуть і відвідувачі закладів Юлії. У кав’ярнях розміщені QR-коди, за допомогою яких охочі можуть зробити донат на придбання обіду для військового.
Таким чином, навіть звичайна покупка кави, булочки чи хот-дога може стати нагодою долучитися до доброї справи.
А ще Юлія зберігає пам’ять про чоловіка в особливий спосіб — через книгу, присвячену її коханому з позивним «Джміль». У ній жінка розповіла історію їхніх стосунків.
Колись Юлія загадала під аркою бажань зустріти свого козака — з вусами та чубом. Уже за сто метрів вона побачила Володимира. Згодом чоловік відростив вуса й чуб, а Юлія власноруч вишила для нього вишиванку. Тоді вона відчула, що зустріла саме того, про кого колись мріяла.
Спільна мрія, яка продовжує жити
Юлія не збирається зупинятися на досягнутому. Вона поступово залучає до справи старшого сина, який після загибелі батька став для неї важливою опорою. Попереду — нові плани, розвиток виробництва та подальше розширення бізнесу.
Для жінки кав’ярні й виробничий цех — це не просто підприємства. Це втілення мрії, яку вона колись розділяла з чоловіком. Це робочі місця для місцевих жінок, підтримка українських військових і можливість забезпечити майбутнє своїх дітей.
Володимира Гаврилюка вже немає поруч, але задумана ними справа продовжує жити. У кожній випеченій булочці, у кожному пакеті з їжею для військових і в кожному новому кроці Юлії залишається частинка їхньої спільної історії — історії про любов, що сильніша за втрату, і про силу людини, яка знаходить у собі мужність рухатися далі.