Додому повернувся захисник Василь Крамар Андрійович, який понад два роки перебував у російському полоні. Разом із ним у межах обміну було звільнено ще 175 українських військових.
Старший брат військового Олександр Пелипенко не приховує емоцій. Каже, що весь цей важкий період родина трималася завдяки вірі в Бога та надії на повернення рідної людини.
«Я думаю, що насамперед нас об’єднує віра у Бога. І наше братство, наш український народ, він нескорений. Допоки є такі хлопці, як мій брат, будемо триматися будемо тримати оборону».
За словами чоловіка, два роки очікування стали справжнім випробуванням.
«Скажімо так, ці 2 роки і 2 місяці. 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Це життя на голках. Стрес, постійні думки. З голови нічого не вилазить, крім брата. Як він там, що він там. Але я вірив. І мої молитви почуті».
Олександр згадує, що Василь потрапив у полон 16 січня 2024 року. Уже наступного дня родині оформили сповіщення, однак отримали його лише 29 січня.
Не чекаючи офіційних відповідей, брат почав самостійно шукати будь-яку інформацію.
«На другу добу, через своїх знайомих, в мене подруга знайома, в неї чоловік волонтерством займається. Вона запропонувала свою допомогу. Я скинув всі дані по братові: бригада, відділення, рота. І через 2 доби наступних, мені подруга Тетяна скинула інформацію. Знайшла його фото, він був після контузії, і права сторона була заклеєна лейкопластирами. Знайшла фото і знайшла відео передачі. Там знімав якийсь теж цей а-ля журналіст руский, як брали в них інтерв’ю. Але зі слів брата, там все було награна пластина. І там просто стояли хлопці зі зброєю. І хлопці читали інформацію, що надали їм по тексту».
Найщасливіший день настав 5 березня 2026 року.
«Мені прийшло в “Дії” повідомлення, що військовослужбовець повертається з полону. У мене телефон з рук випав і виключився. Я його перезавантажив знову читаю: повернуто з полону. Потім ще раз. А тоді вже Координаційний штаб підтвердив. І через годину я вже говорив із братом».
Наступного дня звільненого військового відправили до Трускавця на реабілітацію.
Сам військовий говорить пережите змінило його назавжди.
«Все. Все, моє життя перевернулося. Я змінив своє ставлення до своїх рідних. Дуже тяжко все. Радий, що я повернувся до дому. І радий, що живий. Багато хлопців полягли».
Він пригадує момент повернення додому.
«Я взагалі нічого не знав. Нас просто переоділи у військову форму, очі зав’язали, шапку наділи. Ми нічого не знали. Коли ми вийшли з ТЦК, посідали в автобуси, тоді вже я зрозумів, що їдемо додому. Просто не вірилося».
Найбільше сили додавала віра у зустріч із рідними.
«Я тільки хотів побачити брата. Я вірив у майбутнє, вірив, що рідні мене чекають. Саме головне триматися та не падати духом. Бо тільки впадеш духом то вже все».
Василь розповів, що був мобілізований 9 листопада 2023 року та проходив службу на Донеччині у складі 22 окремої механізованої бригади.
У полон він потрапив із важкими травмами:
осколкове поранення обличчя, контузія, втрата зору на правому оці, часткова втрата пам’яті, порушення нервової системи
Сусідка по дому Галина Степанівна Слободнюк розповідає, що весь цей час люди чекали повернення захисника та молилися за нього.
«Ми українці, ми всі разом. Ми молимося за всіх, хто там, хто на передньому краї, хто в полоні. З вірою звертаємося до Бога. Я встаю вранці кожен раз з молитвою за всіх і лягаю також з молитвою».
Жінка додає, що віра не згасала жодного дня.
«Ми дуже чекали, надіялися і знали весь цей час, що він у полоні. Наші надії на те, що буде все гаразд, здійснилися».
Станом на 2026 рік за час повномасштабного вторгнення з 24 лютого 2022 року, відбулося 68 офіційних обмінів військовополоненими. За цей період Україна повернула додому 5 957 осіб