Із перших днів повномасштабного вторгнення Вадим Дубецький прийняв рішення, яке вважав єдиним правильним. Для нього вибір був не про страх чи сумніви — а про відповідальність. Про Героя з Літина написали в онлайн-меморіалі «Книга Героїв».
«Як я буду дивитися в очі дітям свого брата, якщо він піде, а я залишуся вдома? Це мій обов’язок. Я — чоловік!»
Уже наступного дня Вадим зібрав необхідні речі та пішов до військкомату. Не маючи попереднього бойового досвіду, але керуючись внутрішнім переконанням і відчуттям обов’язку, він став до лав захисників України в перший рік повномасштабної війни.
Вадим народився у січні 1986 року в селі Садове на Літинщині. Його мама працювала медсестрою, батько — інженером. З дитинства хлопець захоплювався спортом. Після школи здобув освіту бухгалтера у Хмельницькому, працював головним бухгалтером у Літині. Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією.
З часом Вадим обрав інший професійний шлях і став далекобійником.
«У мене батько — далекобійник. Вадим кілька разів поїхав із ним у рейс і сказав: “Буду пробувати”. Так він і став далекобійником», — згадує дружина.
Разом із Вікторією Вадим створив родину, подружжя придбало будинок. У них народилися двоє синів — Матвій і Сашко. Для дітей він був уважним, турботливим батьком, який намагався проводити з ними якомога більше часу.
«Він завжди сідав із ними і щось складав. У нас така велика колекція LEGO, яку вони з татом зібрали. Любили їздити на рибалку, кататися на велосипедах. Він показав, яким має бути справжній чоловік. Був для них прикладом», — розповідає Вікторія.
У 2022 році Вадим вирішив завершити роботу в далеких рейсах і влаштуватися у Вінниці, щоб частіше бути поруч із родиною. Та повномасштабна війна перекреслила ці плани. У перші дні вторгнення він знову зробив свій вибір.
«Я казала: “У тебе немає військового досвіду, нам буде важко”. А він відповів: “Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди — до вас. Краще зупинити їх там”», — згадує дружина.
Понад два місяці Вадим разом із побратимами будував і облаштовував блокпости у Літині. 13 травня вирушив на навчання до Подільська, а вже на початку липня опинився на бойових позиціях у Миколаївській області. Служив у складі 59-ї окремої механізованої бригади, згодом обійняв посаду командира.
«Він ніколи не жалівся. Казав, що це війна і вони мають бути там, щоб діти цього не бачили», — говорить Вікторія.
Для себе Вадим обрав позивний «Ніка», надаючи символам особливого значення та вірячи в силу любові.
«“Ніка” — це моє християнське ім’я. Він дуже вірив, що воно його вбереже. І я вірила. Молилася кожного дня, щоб він повернувся живим до наших дітей».
Першого грудня підрозділ Вадима перевели на Донецький напрямок, де бої були особливо запеклими. Першого березня він востаннє вийшов на позиції.
«Він захворів і не мав виходити того дня. Я казала: “Не твоя група”. А він відповів, що йде. Це був їхній батальйон…»
У березні 2023 року проти шести українських захисників вийшли вісім ворожих танків. Для трьох оборонців, серед яких був і Вадим Дубецький, цей бій став останнім.
«Він встиг стрибнути в підвал, його засипало землею. Казали, що в нього були переламані ноги…», — з болем згадує дружина.
Вадим Дубецький загинув у ніч з 5 на 6 березня 2023 року. Лише через чотири місяці, після звільнення території, українським військовим вдалося забрати тіла полеглих. Загибель Вадима підтвердили за результатами ДНК-експертизи.
Героя поховали у рідному селі Садове на Літинщині.
Він пішов на війну не за наказом — за покликом серця. Заради дітей, родини, дому. Заради України.