Її відео з іграми з вихованцями-дошкільнятами набирають сотні тисяч переглядів у фейсбук. Яка робота стоїть за кумедними малюками, які ще навчаються вимовляти слова, а вже читають напам’ять «Стояла я і слухала весну», розповіла вихователь та музичний керівник Людмила Катрич. Поділилася, чим дихає сільський дошкільний заклад, як пережив зиму і з якими викликами стикається у воєнний час.
Людмила працює в дитячому садку на базі Лопатинської гімназії Вінницького району. Спільно з колегою Валентиною Світовенко вони відповідають за 16 дітей від 3 до 6 років. Вихованців до школи й садочка підвозять з довколишніх сіл автобусом.
“Коли була ожележиця й сильні морози – а дорога в селі знаєте – горбок-ямка, – то діти й не відвідували заняття. Повернулися до практики часів ковіду – ми записували відео з завданнями, а потім батьки надсилали нам виконання. Тепло в класах від відключення світла не залежало, тому що нас дров’яне опалення від котельні і груби.”
Заклади освіти формують нове покоління українців, тому дуже важливо залишатися в контексті подій і життя країни. Педагоги ініціюють зустрічі з батьками-військовослужбовцями, ветеранами, повсякчас організовують допомогу захисникам по мірі можливостей колективу й батьків, передають малюнки, маленькі подарунки від вихованців.
“В Кошланах проживає багато тимчасово переміщених родин, – каже Людмила. – Наш садочок відвідують двоє дітей з Попасної (місто з 2022 року в окупації). Сільська рада виділила їм житло. Попервах діти були дуже налякані. Коли звучав сигнал повітряної тривоги, кидалися під ліжка й накривали голівки руками”.
“Ми одразу вилучили іграшки, пов’язані з військовою тематикою, оскільки діти гостро на них реагували. Деякі чимало пережили – поранення, контузії, втрати рідних. Ми не ставили питань, але підтримували, коли вони самі пригадували епізоди з минулого. Одна дівчинка з сім’єю пішки вибиралися з окупованої території. Тато попередив дітей, що вони будуть в безпеці, коли побачать прапор України. Вони й тепер нагадують, що під українським прапором не страшно. Знадобилося 2-3 місяці, поки спокійні і злагоджені дії з нашого боку, батьківські з іншого, під час тривог, пояснення й обійми не заспокоїли дітей”.
“Непокоїть питання мови. В деяких родинах продовжують розмовляти російською. Ми делікатно поправляємо учнів, але я переконана, доки російська є мовою спілкування в сім’ї, зусиль закладів освіти недостатньо.”
Людмила публікує розваги й заняття з дітьми на своїй сторінці в фейсбук. Валентина підтримує всі починання і також вигадує авантюри для дітей і батьків. Відео з дитячим оркестром набрало до мільйона переглядів.
“Діти щирі, роблять все від чистого серця, – пояснює Людмила. – Вони чують музику й починають танцювати, ніхто не силує. Глядачі впізнають у них своїх дітей, онуків чи близьких. Є й хейтери. Пишуть, що я роблю дописи заради грошей. Сміюся в відповідь, адже нічого не монетизую. Мені подобається, що більшість спостерігачів отримують позитив і добру енергію. Батьки просять поширювати наші напрацювання, тому що в багатьох рідні за кордоном. Для родичів це можливість бачити дітей і хоч трохи менше пропускати їх дорослішання”.
Мило і дуже цінно, коли малюк ще не розговорився, але читає напам’ять класичні вірші.
“Зараз утримати увагу дітей і привити звичку до читання дуже непросто, – розповідає Людмила. – Спробуй позмагатися з гаджетом! Але ми працюємо не для «галочки». Кожен місяць проводимо тиждень читання. Нещодавно вивчали поезію, присвячену Дню Соборності України, завершили декламувати вірші Лесі Українки і щойно розпочали шевченківські читання”.
Батьки залучені і зважають на турботливі прохання вихователя. Людмила наголошує, без включеності дорослих успіх неможливий. Із теплом розповідає, як мами діляться відео, де читають дітям казки на ніч.
Звичайно, в теперішній важкий час для нашої країни, сумні думки рояться в голові. Та постійне спілкування з малюками – це віддушина для Людмили Катрич.
“Того обняти, того пожаліти, тих помирити… Робити вправи, танцювати, пообідати – так одне за інше день збігає непомітно. Я вже й не уявляю себе без цього. 35 років працюю з дітьми, з них вісім у садочку. Вже не думаю, в якому році народилася Леся Українка чи коли видався “Кобзар”. Рядки з віршів зберігаються в тих шухлядках пам’яті й виринають у потрібний момент. Удома можу сказати до чоловіка: “Ти поїв? От молодець!”.”
Нашу розмову з вихователькою перебиває хлопчик.
– Хочу додому до моєї мами.
– От зараз поспиш – і одразу додому, – відповідає Людмила й на цьому завершує наш діалог.
– Буду вкладати спати, бо тут деякі вже додому збираються.
У час, коли ми тримаємося на мужності й відданості наших людей, важливо щоб на своєму місці були педагоги з таким баченням і відкритою душею. Поки вони продовжують виховувати дітей, в України є майбутнє.
Автор: Антоніна Басенко